Анатолій Щербак: друга річниця загибелі Героя
Сьогодні, 5 квітня 2024 року, минає друга річниця з дня загибелі Героя, одного з найкращих Синів, мужнього Воїна, нашого земляка Щербака Анатолія Валентиновича, який поклав життя за Україну. Його віддане серце билося за нашу волю й незалежність. Він мав ще стільки мрій і планів…
Анатолій Щербак народився 18 листопада 1985 року в місті Тараща. У 1992 році пішов до першого класу Таращанської загальноосвітньої школи №2.
Випускник Таращанського технічного та економіко-правового фахового коледжу, до якого вступив у 2001 році. Навчався на відділенні механізації сільського господарства.
У 2005 році вступив до Національного аграрного університету.
У 2009 році був призваний до лав Збройних Сил України.
2011 року сталась щаслива подія — одружився зі своєю коханою дівчиною Мариною.
У 2012 році Анатолій стає продовжувачем трудової династії родини Щербаків у Таращанському технічному та економіко-правовому коледжі, його було призначено на посаду майстра виробничого навчання.
Заочно здобув другу вищу, вже педагогічну, освіту і у 2015 році розпочав діяльність на посаді викладача.
Світла, добра людина, з відкритим серцем і незламною вірою в життя. Саме таким запам’ятається Анатолій Валентинович своїм колегам й студентам, заняття якого були для них не тільки здобуттям знань, а й хвилинами відкриття, натхнення, емоцій.
Знали як принципову та відповідальну людину, справедливого й талановитого викладача, поважали за високий рівень його людяності, за добрий характер, чуйність і веселу вдачу.
Завжди намагався навчити студентів, пояснити їм доступно матеріал, чітко і досить професійно його донести. Щиро робив свою роботу, максимально подавав потрібну інформацію, вміло пов’язував з реаліями життя, в якому виникатимуть безліч різних ситуацій. Намагався зацікавити студентів, згуртувати навколо себе, завжди старався, щоб заняття були інформативними і цікавими.
А ще його особливістю було те, що він був відкритий і щирий. Йому можна було повністю довіряти. Ніколи не хитрував, не приховував якісь свої мотиви, говорив завжди усе прямо, не замовчував, ніколи не підтримував якісь інтриги. Він умів бути вдячним, а це в наш час дуже рідкісна якість характеру…
Чоловік високої честі, молодий, амбітний, приймає рішення далі розвиватися в військовій професії. 2020 року звільняється від виконання обов’язків викладача у зв’язку з укладанням контракту про проходження військової служби у ЗСУ на посадах офіцерського складу.
І у Анатолія Валентиновича все ішло успішно, адже він любив свою справу і хотів досягти в ній якнайбільше.
Можемо лише здогадуватися скільки б ще доброго й корисного міг би реалізувати офіцер, батько двох діточок, люблячий чоловік, уважний син, скільки дорогоцінних хвилин провести разом із найріднішими, але не встиг, клята війна відібрала усе: у мами – єдиного сина, у дружини - коханого чоловіка, у синочків – найкращого татуся.
Держава втратила достойного військового фахівця, знання й досвід якого були корисні. Він був по військовому прямолінійний, але справедливий, принциповий, і дуже порядний. Він любив військову справу, вважав, що приносить користь, йому подобалося військове братство, порядок, відповідальність, дисципліна. Тому і не дивно, коли почалися перші години війни Анатолій прийняв для себе рішення добровільно, і не ховався за чужими спинами.
Будь-яка жінка переживає за свого чоловіка, але вона, дружина розвідника, знала, що він по-іншому не зможе, і не мала права його зупиняти. Хтось має йти захищати, і такі, як Анатолій, йшли в перших рядах.
Невідомість. Що може бути страшніше за невідомість, за довгі ночі, які вважалися нескінченними. Тендітна, невисока жінка, більш схожа на маленьку дівчинку, а не на маму двох синочків, перебувала в жахливому емоційному стані, емоції зашкалювали, але вона не мала права показувати це перед дітками, які обожнювали свого татка і чекали на його повернення. Вона навчилась бути перед ними досить стійкою. Знала, як не плакати і тримати себе в руках.
А ще безкінечні дні чекання і запити, сотні запитів по різним інстанціям. Зрозуміла, що треба шукати самій. З її згорьованих очей витікали сльози – а вона писала. Вичитувала, як все сталося, потім сканувала, фотографувала, відправляла рекомендованими листами, і так повторювалося знову і знову. Пройшла і витримала увесь алгоритм дій при зникненні людини безвісти. Поліція, ДНК, координаційний штаб, СБУ, Червоний хрест — скрізь, де потрібно подати заяву…
Загинув Анатолій Щербак 05 квітня 2022 року у бою за нашу Батьківщину. У березні 2022 року Головне управління розвідки допомагало організовувати вертолітні рейди на “Азовсталь”. Усього було 7 рейсів, у яких задіяли близько 16 вертольотів Ми-8 армійської авіації. Вдалося евакуювати 64 поранених, десантувати на підкріплення захисників Маріуполя 72 добровольців та доставити 30 тонн вантажу. Але під час операції було втрачено 3 борти. На одному із цих бортів був і Анатолій. (з повідомлення військової частини) зі зниклих безвісти.
МАРИНА ЩЕРБАК
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ МАЛЕНЬКОЇ ЧУДОВОЇ РОДИНИ, ЯКУ ЗРУЙНУВАЛА ВІЙНА
Щербак Анатолій Валентинович, мій чоловік, батько і просто найпрекрасніша людина, народився 18 листопада 1985 року в місті Тараща. Як і всі звичайні люди відвідував в рідному місті садок, потім школу, технікум. Згодом потрапив на строкову службу в ГУР МО і це стало його життям, покликанням. Далі підписав контракт, так, як не бачив свого життя без військової служби. Завжди відданий Державі, ним були завжди задоволені, так, як був дуже відповідальний, відданий, відважний.
В 2011 році ми познайомились з моїм майбутнім чоловіком, в тому ж році і одружились бо одразу зрозуміли, що ми доля один одного. В 2012 році стали щасливими батьками чудового сина вперше. Толя обожнював свого первістка. Заради щасливого життя свого синочка повернулися з Києва в Таращу де Толя працював викладачем. Колектив і студенти теж дуже любили його за його справедливість, незвичайний підхід.
В 2018 році ми знов стали щасливими батьками ще одного чоловіка в нашій родині, нашого синочка Вадима. Вадим обожнював тата, та й зараз чекає його. Так, вже минуло майже два роки з того дня, як його не стало, а я все не можу наважитись розповісти меншому, що його тата немає вже з нами. Він досі його чекає. Надіється, що війна закінчиться і тато повернеться.
Війна для нас розпочалась вже 23 лютого, так як Толя працював в розвідці і вже точно знав, що в ніч на 24 все розпочнеться. Будучи турботливим і знаючи, що має виїхати захищати Батьківщину і не зможе захистити нас відправив того страшного вечора нас в Таращу до з’ясування подальших дій, щоб ми були з нашими батьками, щоб за його відсутності хтось міг нас захистити.
В ту ніч 24 лютого він за наказом поїхав захищати Аеропорт в Гостомелі. Їх було біля 30 військових на звичайних службових автомобілях з малою кількістю зброї, проти величезної кількості вертольотів і десанту з технікою, який русня намагалась спустити, для захоплення Києва. Вони мужньо боронили аеропорт не дали здійснити план ворога і чудом лишились живі.
Він завжди для нас був гордістю, але після цього вчинку я вкотре зрозуміла, що жінка героя. Хоча страх втратити чоловіка ніколи не полишав мене. Я розуміла, що якщо не такі як він, то хто? Але і втрачати не могла коханого, діти тата. Та той раз Всевишній вберіг його для нас.
Та наш найсміливіший не зупинився і наступна місія за для порятунку полку Азов та людей, які на той час знаходились на території Азовсталі керівництвом була спланована операція. Дуже складна і ризикована. Така, яку не виконували ні хто з військових жодної країни. Вона полягала в тому, що спільно з НГУ та під командуванням ГУР МО вертольоти мають залетіти на територію контрольовану ворогом, яка охоронялась системами протиповітряної оборони ворога вглиб більше, як на 100 км. На наднизьких висотах, для того щоб доставити на понівечену Азовсталь в Маріуполь боєкомплекти, воду, їжу та медикаменти для співвітчизників, які вже півтора місяці знаходились в оточенні. Також мали забрати поранених, які більше не могли знаходитись там. 5 квітня був не перший виліт і противник вже збивав попередні вертольоти, а отже знав про маршрути і взагалі те, що такі польоти здійснюються, а отже чекав їх. Та не дивлячись на те , що шанси залишитись живими мізерні він не відмовився. Звичайно мені не казав на, яке завдання йде і я як жінка розвідника звикла до такої таємничості. Я постійно думаю, як би він мені сказав я б його не пустила, не дозволила б ризикувати. Перед польотом він на 3 дні приїздив додому, побачити нас. Я зараз розумію, що він приїздив попрощатись. Він натякнув мені, що може щось статись, але як почала розпитувати сказав, що пожартував, сказав що через 2 неділі забере нас додому, сказав, що в Києві спокійно і це мене тішило.
Ще 5 квітня приблизно о першій годині ночі ми переписувались, він сказав що на завданні, що рано зателефонує, хоча весь час мене не покидало дивне відчуття, і я декілька роз перепитувала чи все добре, на що він відповідав, що все добре, щоб я не хвилювалась. Остання СМС від нього що любить мене і дітей і прохання поцілувати їх за нього. Як зрозуміло рано дзвінка я не дочекалась, і на наступні декілька днів. Згодом сказали, що вертоліт збили, але що трапилось з ними не відомо. Якщо коротко півтора роки пошуків і надій, прохань допомогти до всіх, кого можна залучити, зустрічі з військовими, різні організації і нічого…
І от в травні з ексгумації привозять тіла… і знов майже два місяці жаху, ДНК експертизи … і все. Результат експертизи 99.999999, упізнання і кінець. Кінець надіям, кінець нашому щасливому життю. Той день став кінцем для всіх. Особисто я втратила коханого, чоловіка, друга, брата, найкращого в світі татка для дітей, взагалі опору, сенс…Він був і залишиться найкращим. Він достойний звання ГЕРОЯ, шкода, що посмертно.
Довжиною в 1 рік і 4 місяці стала остання дорога додому для офіцера, старшого лейтенанта Головного управління розвідки Міністерства оборони України Анатолія Валентиновича ЩЕРБАКА, який зник безвісти під час виконання поставлених завдань. Навіть після офіційного визнання його безвісти зниклим, рідні, близькі, колеги, друзі, сусіди, просто знайомі, всі хто знали Анатолія все-таки вірили в його повернення, вірили, бо не могли змиритися, вірили і молили Господа, щоб допоміг врятуватися нашому Герою. Не судилося…І лише 20 липня 2023 року, загиблий захисник назавжди повернувся до рідної домівки. Стало відомо, що Анатолій загинув 5 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Маріуполя…
У Михайлівському Золотоверхому соборі столиці під тривожний перегук церковних дзвонів відспівали полеглого українського захисника, а потім тіло Героя повезли у Таращу – на рідну Батьківщину, яка зустрічала свого оборонця з прапорами і оберемками квітів, стоячи на колінах і зі сльозами на очах…
Прощалися зі своєю найдорожчою людиною рідні біля батьківської хати, прощалися із земляком мешканці громади під час траурного мітингу на площі Слави, священники Таращанського благочиння відправили заупокійну панахиду.
Останню шану Герою віддали на Новому кладовищі м. Тараща – спільною молитвою, виконанням Державного Гімну України під залпи почесної варти.
ЩЕРБАК АНАТОЛІЙ ВАЛЕНТИНОВИЧ був справжнім патріотом, незламним воїном, який боронив її суверенітет стільки, скільки мав сил, віддавши найдорожче – власне життя за вільне майбутнє кожного з нас, за нашу рідну Україну. Молитвою, добрим словом, згадайте ГЕРОЯ, який боровся і віддав життя за долю України і наше майбутнє.
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ!
Використані джерела:
Таращанський технічний та економіко-правовий фаховий коледж Схиляємо голови у щирій скорботі. Некролог. -режим доступу https://tfk.org.ua/news/13-28-58-18-07-2023/
Відділ культури, молоді, спорту та туризму Таращанської міської ради. https://www.facebook.com/profile.php?id=100030690892870
