Завтра - національний День Гідності та Свободи
І в цей день ми хочемо розповісти кілька історій, які сьогодні пише українська незламність -історій про родини, що щодня борються за повернення своїх чоловіків, синів і батьків додому.
Слово «борються» - не випадковість
У країні, яка десятиліттями не знала війни таких масштабів, пошук зниклих безвісти став справжнім випробуванням: брак системи, людські помилки, інформаційний хаос… Та найважче - це невизначеність. Вона руйнує, виснажує і змушує рідних самотужки шукати відповіді, проводити власні розслідування, аби дізнатися правду і якнайшвидше повернути рідного додому.
Історія Марії - одна з таких історій.
Її тато, таращанин Сергій, зник безвісти під час бою на Торецькому напрямку понад рік тому. Родина залишилася сам на сам у цьому випробуванні. Командування не надавало жодної інформації, і Марії довелося самій проходити шлях, який насправді мав би бути обов’язком держави: шукала побратимів тата, звіряла їхні слова з тим, що він розповідав батько про своє військове життя, зшивати цей болючий пазл обставин бою.
Вона зустрічалася з воїнами, медиками, евакуаційними бригадами. І кожного разу з’являлась крихітна надія: хтось бачив когось схожого на Сергія тяжко пораненим, хтось згадував про ймовірну ампутацію.
«Я публікувала оголошення у львівських, покровських, павлоградських, дніпровських та інших міст України спільнотах, просила блогерів поширювати інформацію. Люди впізнавали його, казали, що бачили після ампутації ніг, що, можливо, його відправили потягом далі. Але цей потяг їде через усю країну… Перевірити це майже неможливо», - розповідає Марія.
За цей час вона знайшла не тільки інформацію - а й тих, хто в такій самій тиші та невідомості. Згодом Марія разом із жінками, що переживають той самий біль, створила Об’єднання родин зниклих та полонених військовослужбовців.
Сьогодні вони є учасниками акцій в Києві, Луцьку, Хмельницькому та інших містах, зустрічаються зі звільненими з полону, беруть участь у брифінгах і засіданнях, де вирішуються питання зниклих та полонених. А ще - допомагають воїнам, які повернулися з полону.
У спільноти є важлива традиція: кожен боєць їхньої бригади, який повернувся з полону, отримує від об’єднання рідних вишиванку - як символ дому, любові і незламності.
За словами омбудсмена, близько 40% людей, які повертаються з полону, досі вважаються зниклими безвісти за особливих обставин.
Це означає, що сотні родин продовжують жити між надією й відчаєм.
Але саме ці люди сьогодні творять дивовижне.
Попри власний біль, вони не замикаються. Вони об’єднуються, допомагають один одному, створюють організації, ведуть пошуки, підтримують родини, які щойно зіткнулися з втратою зв’язку з рідними. Вони - голоси тих, кого не чути. Вони – сила підтримки для тих, хто чекає додому свого найріднішого.
Ми розповідаємо цю історію, бо за кожним таким випадком - живі люди, біль і любов.
І ми віримо: правда буде знайдена.
А кожен, хто чекає - хай дочекається.
